Главная | Регистрация | Вход | RSSВторник, 23-Января-2018, 14:05

Диканька

Каталог статей

Главная » Статьи » О нас

МОЯ ДИКАНЬКА
Хто живе в Диканьці або хоч побував у ній, той знає яка вона. А хто лише прочитав Гоголеві "Вечори..." - той уявляє її засніженою, патріархальною, з велетенським місяцем і нечистою силою угорі, ковалем Вакулою і Пацюком Пузатим унизу. Та ще з варениками, котрі самі стрибають - відкривай ширше рота.
З невідомих причин, а, може, навмисне Гоголь не описав чомусь диканської затірки, тертої на пшоні. Це коли по столу розкачують відібране пшоно, а на нього поступово, методично долонями нашаровують тісто, замішене на яйцях. На курячих. І так труть, доки пшонини "зодягнуться" в тісто завбільшки з вітаміни-драже. Тоді їх варять на качиному бульйоні або із свіжою свининою. Якщо уявляєте яка то смакота, то кажіть зараз, бо потім ковтнете язик - пізно буде. Як зустрінете на Полтавщині німого, щоб знали, від чого це йому приключилося.
Затіркою мене значно пізніше не раз пригощали і рецепт розсекретили мої великі друзі художник Федір Григорович Марченко та його дружина тьотя Шура. Але коли я закінчував українську Сорбонну - Львівський державний університет і вже мав скерування на роботу в Диканську районну газету, а до отримання диплому лишалася пара місяців - то й вирушив у розвідку до цього загадкового мегаполісу гумористів.
У моєму багажі шаруділи лише зубна щітка та газета "Вільна Україна" - в "совєтські" часи вільною Україна була тільки в одній газеті, і то лише в її заголовку. Зате в багажі моїх знань містилися окрім всім відомих Гоголевих описів ще й короткі дані з різних енциклопедій та деяка статистика, що про неї навряд чи відали навіть аборигени.
У львівських наукових книгозбірнях мені вдалося витягти із сховищ на світ "Матеріали про обслідування Диканського району 19 - 20 грудня 1924 року". І хоч я тоді ні сном ні духом не знав про американського публіциста А.Р.Вільямса, згодом чітко уявляв, що він міг застати тут майже за сім десятиліть до мене. В газетній практиці це не раз знадобилося для проведення історичних паралелей.
У 1924 році в Диканському районі налічувалося 44 053 десятини землі. За винятком 1 тисячі десятин вся вона була придатною. Робочої худоби обліковці нарахували - 4 698 коней і 1 955 волів. Я ще й задумався, як дядьки викручувалися без одного вола чи з одним зайвим, адже їх запрягають в ярма парами?
Для тягання за тягловою силою господарі мали 2 677 плугів, 5 160 борін, 2 585 возів на залізних ходах і 2 523 на дерев'яних. А ще навколо Диканьки по хуторах сіяло 383 сіялки, віяло 386 віялок, молотило 33 парові молотарки, не враховуючи дядьків з дерев'яними ціпами. Ціпів у нас чомусь ніколи не рахують, а дядьків із загальної кількості населення 34 169 чоловік набралося 16 396 осіб. Тіток було майже на півтори тисячі більше, але це чомусь в усьому світі так ведеться, що їх завжди більше, то чому Диканька має бути винятком?
Особливо допитливим і тим, які заперечують проти власності на землю , по блату можу повідомити, що тоді в районі нараховувалося 7 767 приватних господарств, котрі мали в своєму володінні 27 625 десятин землі. І якщо вже згадали коней та волів, то можна спом'янути і 9 805 корів, 6 961 віцю та 4 547 свиней. Коти і собаки лишилися не обліковані; не дійшли руки у статистиків і до курей, качок та гусей з індиками, хоча диканчани з давніх часів домашню птицю люблять, дбають про її породу, розводять в таких кількостях, що якби одного дня знялася в небо - то світ подумав би, що почалося затемнення сонця.
Обтяжений такими знаннями я й ступив сонячного весняного дня з автобуса на центральний майдан. Та й остовпів. Я ж їхав у смт - селище міського типу, а приїхав у квітучий сад. Мало того, що кожний приватний і багатоповерховий будинок обступлені фруктовими деревами - попід дворами вздовж вулиць між хідником та проїжджою частиною насаджено ряди вишень. Вони якраз цвіли. Хоча сказати "цвіли" - це нічого не сказати. Вони буяли, шумували квітом, пахтіли аж до Полтави, дзвеніли бджолами до Опішнього, притягували до землі всю чистоту синього неба. Сказав би, що таке можливе лише в раю, але я там ніколи не був, відчуваю, що вже й не потраплю.
Редакція районної газети в Диканьці міститься на вулиці Гоголя. Може той, хто наіменував її так, знав, що за якихось 300 - 500 метрів далі й було те закляте, зачароване місце, бо саме там у козацькі часи розкидалися баштани з куренями, а за ними зеленоврунисті левади із повільноремигаючими круторогими волами. Саме сюди навідувався до козаків молодий Гоголь.
Кожна районна газета - це своєрідний неповторний літопис краю. Складені за рік докупи і оправлені в грубі палітурки номери утворюють величезну щедро ілюстровану книжку. Візьміть, розгорніть та й подивіться, якими молодими та гарними були 30 років тому ваші батьки чи сусіди, як вони жили, як виконували по дві норми за зміну і мріяли жити при комунізмі. З того літопису постає історія кожного села, кожної школи, фабрики, багатьох окремих людей і всієї природи в цілому. Якщо з полтавських чи київських газет журналісти приїздили в якесь село вряди-годи, а більшості за все життя так і не відвідали, то районні газетярі кружляють тут як бджоли біля поля розквітлої гречки: того вихваляючи, іншого критикуючи, цілому району сповіщаючи, скільки ти виорав, як несуться в нього кури і доїться корова, якої пісні вони затягують після третьої чарки.
Диканська газета "Трудова слава" видання не тільки таке як і інші, а цілком відмінне. Не даремно його досвід з різних приводів і не раз вивчали в обкомі єдиної тоді ще партії, на факультетах журналістики, кілька газетних кобіт у Польщі, а, може, ще й далі. Газета видається, тепер уже як симпатичний тижневик, з жовтня 1931 року. Жаль, звичайно, що її не було за перших Кочубеїв, за Гоголя чи й Р.Вільямса. А то б багато з тих подій потрапили на її сторінки, тобто до правдивого літопису, повідмітали б геть брехні, міфи, вигадки, дали в руки істориків єдиного вірного орієнтира.
Видається газета, котра тепер стала тижневиком, з 1931 року. Жаль, що її не було за Кочубея, за М.Гоголя чи й Р.Вільямса. А то багато з тих подій потрапило б на її сторінки, стали правдивим літописом, повідмітали б геть брехні, міфи, вигадки, дали в руки істориків справжнього орієнтира.
"Трудова слава" окрім обов'язкових партійних, офіційних мала і свою оригінальну монопольну рубрику "На пасіці Панька Рудого" - для усмішок, фейлетонів, карикатур та всілякої іншої сатири й гумору. Та й я приїхав не з порожніми руками: впровадив свою авторську рубрику "У нашій світлиці", наловивши для неї у Львові, нафотографувавши та наінтерв'ювавши про запас відомих літераторів, науковців, митців. Серед них: композитор Анатолій Кос-Анатольський, письменниця Ірина Вільде, скульптор Емануїл Мисько, актори Богдан Ступка, Ніна Ургант, Васілій Меркур'єв, Людмила Чурсіна, співоче тріо сестер Байко...
Оскільки в ті часи з журналістськими кадрами було туго, а Полтава знаходиться всього за 30 кеме, то редакція в Диканьці нагадувала прохідний двір. Коли ветерани газети час від часу намагалися перерахувати мені хто в них працював, то не вистачало пальців ні на руках, ні на ногах у всіх разом взятих. Штат завжди складався з двох частин: до однієї належали місцеві старожили, до іншої - безугав змінні, навіяні попутнім вітром.
До мене сторінки газети мережили статтями і репортажами "завіяні вітром" журналісти, котрі потім полетіли далі, деякі стали письменниками: поет М.Сич, гуморист В. Семеняка... Добрий десяток їх перевернувся в "Трудовій славі" і за мого в ній буття. Кожен по-своєму цікавий, умів писати штампами, але ніхто з них не зрівняється й довіку з Володею Є.
Цей Володя закінчив педагогічний інститут і уславився серед педагогів тим, що не наслідував сліпо видатного Сухомлинського чи там якогось Макаренка, а шукав власних шляхів до дитячих сердець. Він заборонив школярам вітати його в класі словами "Добрий день", а лише вигуком "Ура!" Дітям тільки подай нове та оригінальне: громове "Ура!" стрясало стіни школи перед початком кожного уроку, доки директор школи, випивши всю валер'янку в районі, не добився в області, щоб цього педагога-новатора перевели в інше місце.
Дорога справжнього таланту завжди обтикана терном. Хіба ти прошибеш той дрімучий провінційний консерватизм у сільській школі? Довелося Володі кілька місць поміняти. Він намагався посвятити у таємниці своєї педагогічної системи навіть завідуючого облвно. Аж поки той не вдався до хитрощів. Дізнавшись, що молодий вчитель на дозвіллі бавиться писанням віршів, він порадив йому не закопувати талант у землю, спробувати себе на ниві журналістики. Так Володя і опинився в Диканьці.
Поселили нового кадра неподалік редакції в самотньої бабусі.
· Що тобі на сніданок приготувати? - запитала вона вранці.
· Нічого не треба. Дайте тільки велику цибулину і столовий буряк.
Вчора ще педагог, а сьогодні вже майже журналіст сповідував ще одну диковинну для полтавських країв теорію - сироїдства. На очах здивованої бабусі він обчистив цибулину та буряк і відкушуючи то від того, то від іншого, хрумав так, що тільки буряковий сік бризкав по хаті.
· Божечко! - сплескувала в долоні бабуся і зазирала йому в рот.
Приходив він у редакцію з червоними від буряків губами та запахом цибулі на кілометр. Володя був веселим і цікавим хлопцем. Кожної вільної хвилини, як тільки лишався в кабінеті один, то крокував від дверей до вікна і вголос заучував імена світових партійних і державних діячів: Сірімаво Бандеранаіке - Сірімаво Бандеранаіке! Кім Ір Сен - Кім Ір Сен - Кім Ір Сен!..
Завдяки такому тренінгу пам'яті, він знав їх усіх краще, ніж дехто своїх сусідів, а також міг цитувати уривки з творів Чехова, Толстого. Найулюбленішим його твором був монолог царя Федора Іоанновича з російської трагедії. Різко відкинувши набік праву руку, голосом, якому б позаздрили мало не всі народні артисти тодішнього СРСР, котрі сирих буряків не їли, він ревів: "Так цар я, чи не цар?"
Від того грому дзвеніли світильники під стелею, а мухи з переляку билися головами об віконні рами і бездиханні сипалися на підвіконня.
Коли ми дружною бригадою виїздили на район по матеріали для статей "бобиком" з легким брезентовим верхом, фотокореспондент Павло Максимович провокував Володю прочитати знаменитий монолог. І тоді "Цар я, чи не цар?" так гриміло з машини, що кури на вулиці від несподіванки орлами шугали над парканами у двори, а з воріт вибігали стурбовані господині і довго дивилися вслід нашій машині.

Источник: http://ukrlife.org/main/evshan/dykanka_my.htm
Категория: О нас | Добавил: viten (07-Декабря-2007) | Автор: Микола БОСАК W
Просмотров: 987 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]