Главная | Регистрация | Вход | RSSВторник, 23-Января-2018, 14:06

Диканька

Каталог статей

Главная » Статьи » О нас

Ексклюзивне

Ідея відвідати сусідський фестиваль «Пісні бузкового гаю» в Диканьці прийшла до нас несподівано і, як завжди, отримала «добро» на виконання, при чому в негайному порядку. Буквально – завтра. О 9 ранку були на старій автостанції – саме звідти ходять автобуси і маршрутки на Диканьку, при чому доволі часто, і всього за неповних 4 грн. доставлять в самий центр цього селища міського типу. Нарешті виїхавши із задушливої Полтави, ми попрямували по весняній трасі на північ, і за годинку-півтори вже побачили арку при в’їзді до Диканьки, яка колись слугувала входом до маєтку Кочубеїв. Саме рукам і ініціативі цієї родини належить створення більшості місцевих визначних місць. Той самий бузковий гай, березовий, ялиновий… Навіть дуби (посаджені, звісно, за багато століть до життя Кочубея) і ті – кочубеївські. А чому – читайте далі.

Отже, щойно приїхавши, зразу відчули настрій туризму, навіть тут, в 30 км від Полтави. Містечко незнайоме, охайне, симпатичне, має чим похвастатись і взагалі все було чудово. Розпитавши, як нам дійти до Троїцької церкви, без зусиль там опинились. Там помилувалися її видом і заспокійливою аурою. Особливим був туалет на території храму – але це треба бачити, а не розповідати. Штука в тому, що він ідеально круглий, бо зроблений з якогось шматка труби, точніше, з діаметром близько 1,5 метра. Це не могло не викликати захоплення людською винахідливістю і почуттям гумору (чи його відсутністю).

Оскільки нам сказали, що дорога до бузкового гаю лежить через ставок, то не могли ми таку можливість проґавити – і зайшли в найближчі магазини, самі розумієте по що. І зовсім скоро, розклавши і наливши все що треба, милувались просто таки неймовірними пейзажами. Але якби гарно не було тут, біля ставочку, та нас ще чекає чималий відтинок маршруту. За його проходження ми й взялися. Перед бузковим гаєм мали ще відвідати Миколаївську церкву. Там ми напились холодненької води, попередньо вистоявши чергу з усіх бажаючих. Скрізь були люди, автобуси туристів то під’їжджали, то від’їжджали, очевидно, в напрямках інших визначних місць.

Нарешті дійшли ми й до славнозвісних кочубеївських дубів, які навіть Пушкін згадував в своїй «Полтаві». Саме на цьому місці зустрічались юна Мотря Кучубеївна і гетьман Мазепа. Та вже ж, думаю, місце гранично енергетичне і магічне. Тут тільки і зустрічатись з коханими…

По лісочку веде стежина вже до гаю бузкового. По дорозі – ще один ставок і ще більше людей. Їх була немала кількість, багато гостей, вистачало й місцевих, що раз на рік мають гарну можливість погуляти як слід. Я помітила наявність двох сцен. На великій виступали запрошені колективи з районів області, що під акомпанемент і акапельно співали українських народних пісень. Підійшовши до сцени меншої, можна було порозважатися спостеріганням різних фокусів і такого типу дійств. Ми ж вирішили це трохи відкласти і сходити до вже не раз згадуваного бузкового гаю. Влившись в людський потік, ми добрели до цього видовища. Через те, що посаджений він у невеликому заглибленні, то видається, що стоїш на березі живого бузкового озера. Коли спускаєшся вниз – то наче попадаєш в старовинні лабіринти й хащі. Все таки за красою треба доглядати, щоб не занедбати вкрай.

Вволю намилувавшись цим явищем, повернулись до місця розгортання всезагального свята. Атмосфера була максимально фестивальна. І всі ці коні, що возили людей на підвода, ці шашлики і млинці з варениками, ці контейнери з морозивом і автомати з солодкою ватою, незліченні посмішки присутніх, відголоски красивих жіночих голосів, що виводять добре знаної пісні, все це неодмінно залишало позитивний слід в свідомості. А ще можна було купити вироби народних майстрів – глиняний посуд, півники-свищики, глечики, куманці, вишиванки, картини, ще Бог знає що…

Отримавши добрячий заряд енергії, нам треба було вертатись. Наостанок нам відкрився з гори ще один шалено чарвний вид. Так виглядає найкраща країна в світі. Наче самі собою згадуються слова з поеми Ліни Костенко «Маруся Чурай»:
«Буває часом сліпну від краси
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво
Оці степи, це небо, ці ліси
Усе так гарно, чисто, незрадливо
Усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься Україна
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори»

Але зв’язок з Богом встановлено не було. Тому ми врешті решт поплелись до автостанції. Звідти – останньою маршруткою о 19.50 на Полтаву. З оберемком вражень і задоволеними пиками (які ще й обвітрило й попекло) повертались додому…



Источник: http://poltava-via.narod.ru/dikanka.html
Категория: О нас | Добавил: viten (07-Декабря-2007) | Автор: Ялина E W
Просмотров: 456 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]